розлючений
РОЗЛЮ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. до розлюти́ти.
Деякі з гостей підійшли привітатись до мене, але Степан, розлючений чимсь, .. відіпхнув усіх (Г. Хоткевич);
Кирило Васильович змінив багато явок. Геллерфортівські агенти, розлючені листівками, нишпорили по всьому місту (А. Хижняк);
– Та чи ви показились? – гримнув на людей Прохор, розлючений такими розмовами (А. Шиян).
2. у знач. прикм. Дуже роздратований; лютий.
Коли розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і озирнулася, на щастя, не було вже жодного напасника (М. Коцюбинський);
Було виразно чути, як тяжко і гнівно дихає розлючена тварина своїми могутніми легенями-міхами (Григорій Тютюнник);
* Образно. За вікном шумів Атлантичний океан. Розлючені хвилі заливали вікно (О. Донченко);
Серед штормів і розлючених вітрів в'ються вимпели червоних кораблів (Ю. Яновський);
Розлючений Дніпро з новою силою тиснув на дамбу. Велетенські хвилі все дужче бились об каміння (Г. Коцюба);
// Який виражає лють, гнів, злість.
У Віриних руках тріснула лозина. Примруживши розлючені очі, вона погрозила: – Запам'ятай, Зінько..! (А. Шиян);
Її розлючений погляд прикипів до спокійних Лариних очей (Ю. Шовкопляс);
Розлючені обличчя, перекошені криком роти, розпатлані голови – все це насувалося на Гната (Григорій Тютюнник);
Скрегнув розлючений голос, як залізо об камінь, і раптом зірвався (М. Коцюбинський);
Ніхто розгадати не міг, Що таїв той розлючений сміх (П. Воронько).
Словник української мови (СУМ-20)