розмир
РО́ЗМИР, у, ч., рідко.
1. Розрив мирних відносин, порушення миру; війна.
1787 року, в переддень очаківського розмиру, тільки через Херсон .. було відправлено за кордон десятки тисяч пудів збіжжя (С. Добровольський);
Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік і взимку 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ усіх запорожців та чумаків з України, що були під час розмиру захоплені в Криму і вже навіть продані в неволю (з легенди);
// Ворожі стосунки і дії між кимсь; ворогування, ворожнеча.
Стара Ярина знала ще й те, що за столом сидять не однодумці, але вона тішилася, що між ними нема розмиру (Б. Харчук);
// Душевний неспокій.
Мій мир перетворився на розмир, моє здоров'я – на недугу, а моє життя – на загибель (П. Загребельний);
// Сварка.
Не вступив ніколи [батько] в розмир з жодним сусідом, мав душу м'яку та добру (Ю. Мушкетик);
Вона ввійшла у цю сім'ю, яка не знала розмиру. Все складалося добре, як і хотілося (Б. Харчук).
2. рідко. Замирення, мир.
Кричить [Еней]: “Чи ви осатаніли! Адже ми розмир утвердили! (І. Котляревський).
Словник української мови (СУМ-20)