розпуста
РОЗПУ́СТА, и, ж.
1. Аморальний, розпусний (у 1 знач.) спосіб життя.
– Та ж ви не повія яка, .. адже вам не пусте в голові, не розпуста (М. Коцюбинський);
– Що ваша душа? Торба, в яку ви збирали гроші, а замість них плодили старців і розпусту. Оце і все, що ви зробили на землі... (М. Стельмах);
Ця дівка замішана ще в безлічі авантюр. Там і розпуста, і розповсюдження порнографії, .. і валютні операції (О. Бердник);
Нерідко наркоманія приводить до розпусти (з наук.-попул. літ.);
// Той, хто веде аморальне, розпусне життя.
Ліліана як схопиться: “Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?” (М. Хвильовий).
2. Зневажання певних правил, законів.
– Ой господи, яка розпуста. Яка попсованість! То це вже для їх [для них] нема й посту? – аж крикнула баба Зінька (І. Нечуй-Левицький);
Мислити про себе він не любив і лише зрідка дозволяв собі цю розпусту (В. Підмогильний);
// Непокірність, неслухняність.
– Чорт його знає, що сталось з народом, – жалівся [Підпара] жінці. – Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи... така розпуста (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)