розсуд
РО́ЗСУД, у, ч.
1. Рішення, висновок.
2. Розмірковування, роздум.
Вести розсуди;
Діяти без особливих розсудів.
3. Те саме, що ро́зум 1, 2.
Бий його, сину, бий усіх!- кричав, втративши розсуд, старий Шумейко (А. Шиян);
Юна Іванка належала до тієї категорії людей, які і за своїм віком і за характером не дуже полюбляють поради розсуду, вони цілком в полоні серця (М. Чабанівський);
Кармалюк це була така людина, що в найскрутнішому становищі не тратить здорового розсуду (з легенди).
4. Суд.
[Люцій:] Краще, якби тирани наші віддавали всі присуди свої на розсуд Божий (Леся Українка).
◇ Здава́тися / зда́тися на суд (на ро́зсуд) див. здава́тися¹;
(1) На ро́зсуд чий – згідно з рішенням, позицією, думкою кого-небудь.
Це вже, як на його, Яреми Дуги, розсуд, то кричуща безгосподарність (І. Сочивець);
– Терміново треба хлопцям доручити розповсюдження [листівок]. Одну наклеїти на майдані. Одну – на твій розсуд (Ю. Яновський);
Він тримався самовпевнено, все робив на свій розсуд і терпіти не міг ніякої критики (В. Минко);
Переслідуючи здобич у норах, собаки керуються не командами мисливця, а діють на власний розсуд (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)