руна
РУ́НА¹ див. ру́ни¹.
РУ́НА² див. ру́ни².
РУ́НА³, рун, мн. (одн. ру́но, а, с.).
Молоді, густі сходи посівів; вруна.
– Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе (Марко Вовчок);
Дубки стали вже вищими за жито, і тепер їхній затінок оберігав його руна (О. Іваненко);
// Густа, буйна зелень.
Надвечір між тополями, де затінок тримається цілий день і степова трава хвилястими рунами лежить по землі, стоять столи на честь льотчика (О. Гончар);
* У порівн. Кругом хати ріс зелений та густий, як руно, шпориш (І. Нечуй-Левицький).
РУНА́, и́, ж., діал.
Луна.
Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині, – Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)