руна
РУ́НА¹ див. ру́ни¹.
РУ́НА² див. ру́ни².
РУ́НА³, рун, мн. (одн. ру́но, а, с.). Молоді, густі сходи посівів; вруна.
— Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе (Вовчок, І, 1955, 147);
Дубки стали вже вищими за жито, і тепер їхній затінок оберігав його руна (Ів., Дубок, 1950, 15);
// Густа, буйна зелень.
Надвечір між тополями, де затінок тримається цілий день і степова трава хвилястими рунами лежить по землі, стоять столи на честь льотчика (Гончар, Тронка, 1963, 10);
*У порівн. Кругом хати ріс зелений та густий, як руно, шпориш (Н.-Лев., III, 1956, 323).
РУНА́, и́, ж., діал. Луна.
Засне долина. На калині І соловейко задріма. Повіє вітер по долині,— Пішла дібровою руна, Руна гуляє, божа мова (Шевч., І, 1963, 18).
Словник української мови (СУМ-11)