руця
РУ́ЦЯ, і, ж., дит.
Рука.
Весела й жвавенька була І щебетала дівчинка мала: “Куку, куку! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю!” (Леся Українка).
◇ (1) По руці́ кому:
а) (кому) у той самий бік, по дорозі.
– Хіба Тимофієві по руці з тобою йти? – обізвалася Пріська, далека Тимофієва родичка (Панас Мирний);
б) (кому що) про те, що зручно тримати, носити, чим добре користуватися під час роботи і т. ін.
– Добре було б і перстень до серег [сережок] мати, теж срібний, і по руці, а не такий, як у Горпини (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)