рушник
РУШНИ́К, а, ч.
1. Довгастий шматок тканини (перев. бавовняної, лляної, полотняної) для витирання обличчя, тіла, посуду і т. ін.
Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки (І. Нечуй-Левицький);
Маруся дістала з комода рушник, повісила на цвях біля умивальника (А. Головко).
2. Шматок декоративної тканини з вишиваним або тканим орнаментом, який традиційно використовується для оздоблення житла, а також в українських народних обрядах і т. ін.
Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками (Панас Мирний);
– По конях і на Семипілки! Весільних рушників не знімати, молода їде з нами (О. Довженко);
* Образно. На хмарних рушниках зоря квітки виводить... (В. Сосюра);
* У порівн. В Румунії зустріли нас, Як рідних, бідаки. У них вузенькі ниви, Неначе рушники (М. Нагнибіда).
Узя́ти рушники́ див. узя́ти.
△ (1) Стале́вий (стальни́й) рушни́к – довгий лист сталі для піднімання затонулих суден.
Під корпусом затонулого судна в ґрунті морського дна водолази прорили 12 тунелів і протягли крізь кожний з них міцний сталевий рушник (з наук.-попул. літ.).
◇ Бра́ти / взя́ти (побра́ти) рушники́ див. бра́ти;
Верну́тися з рушника́ми див. верта́тися;
Готува́ти (дба́ти) рушники́ (скри́ню) див. готува́ти;
Зави́нути (зави́ти) го́лову рушнико́м див. завива́ти³;
Засила́ти (присила́ти, посила́ти, сла́ти) / засла́ти (присла́ти, посла́ти) старості́в (сваті́в, за рушника́ми, заст. люде́й) див. засила́ти;
(2) На рушники́ ста́ти (д) див. става́ти;
Побра́ти рушники́ див. побра́ти;
Подава́ти / пода́ти рушники́ див. подава́ти¹;
(3) Посила́ти за рушника́ми (д) див. сла́ти¹; Ста́вити (станови́ти) на рушни́к (на рушнику́) див. ста́вити;
Ста́ти / става́ти на рушнику́ див. става́ти.
Словник української мови (СУМ-20)