свистун
СВИСТУ́Н, а́, ч.
1. Той, хто свистить.
Один з них дістав з кишені свистало і почав свистіти. Господар ресторації мовчки дивився на свистуна (з казки);
Загін Янка пересвистувався, і пластуни .. прозвали своїх “ворогів” свистунами (М. Трублаїні).
2. розм. Дитяча іграшка, за допомогою якої утворюють свист; свисток.
– Як будемо восени в городі на ярмарку, цілою громадою тобі свистуна купимо, – жартують батьки (Панас Мирний);
– Якого свистуна із верболозу вирізав, – усміхнувся хлопець, виймаючи з кишені двобічного свистка (М. Стельмах).
3. перен., розм. Пуста людина; нероба, базіка.
Він відчув раптом глибоку приязнь до Івана. Значить, це не просто свистун .. Ні! Це чоловік ідеї, якого не злякають тюремні грати (П. Колесник);
Почув я позад себе таке противне, образливе хіхікання. Безумовно, хіхікав Хома. Свистун нещасний! (І. Микитенко);
– Бачив я серед теперішніх молодих таких свистунів, аж плювати хочеться. Такі кручені, такі дженджуристі, що й не підійди до них. А придивитись – у голові затірка (А. Хижняк).
Словник української мови (СУМ-20)