світоч
СВІ́ТОЧ, а, ч.
1. заст., поет. Велика свічка;
// Смолоскип.
– Ходімо, куме, в піраміду, Засвітим світоч (Т. Шевченко);
Замок був там; зброї полиск, Сміх і співи там гули, Пані, лицарі та джури В коло з світочами йшли (Леся Українка);
* Образно. Ти [кремінь] лишень іскри пускай! Може, світоч із них загориться, Що поколінням усім вихід освітить із тьми (І. Франко);
* У порівн. Вийшла [поезія] на велетенське поле людського існування і боротьби, як світоч, як світлий маяк у боротьбі за щастя і волю народів (А. Малишко);
* Образно. * У порівн. Умер і він бійців хоробрих смертю, Та перед нами світочем горить Ім'я його, як приклад благородний (М. Рильський);
// Свічник.
Зчинилася бійка .. Хтось здер скатертину. З гуркотом упали мідні світочі. Свічки погасли (З. Тулуб);
// Світило.
[Мартіан:] Світочам небесним і тим порядок дано й певний час, коли і скільки їм світить на землю (Леся Українка).
2. перен. Той, хто є носієм правди, волі, освіти і т. ін.
Російських письменників, великих світочів у духовнім царстві, ми знаємо й любимо (І. Франко);
Данте і Шекспір, Гете і Пушкін, Міцкевич і Шевченко – подвижники своєї нації і водночас – світочі людства! (з наук.-попул. літ.).
3. перен. Те, що є джерелом істини, правди, волі, освіти і т. ін.
– Це [Академія] світоч науки для всього слов'янства. – Атож! – радо погодився владика (О. Ільченко).
Словник української мови (СУМ-20)