скрикувати
СКРИ́КУВАТИ, ую, уєш і рідко СКРИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СКРИ́КНУТИ, ну, неш, док.
1. Раптово, уривчасто видавати крик.
Нагорювавшися та наболівшися, .. спала [мати] невпокійним сном – то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала (Марко Вовчок);
– Ой! – злякано скрикують жінки і разом втискуються у хвіртку (М. Стельмах);
Ось крізь сон один скрикає Лячно, різко так: Навіть в сні його лякає Газдівський кулак! (І. Франко);
Юрій глянув униз і радісно скрикнув (В. Собко);
// Видавати голосні, пронизливі звуки (про тварин, птахів).
Лише де-не-де спросоння скрикувала самотня сорока (О. Десняк);
Низько над нами, враз пролетівши, скрикнув птах (П. Тичина);
// перен. Гучно, пронизливо густи, свистіти час від часу (про гудок, сирену і т. ін.).
За розчиненим вікном вирувало місто, скрикували сирени автомашин (О. Донченко);
Десь поблизу – безперестанку скрикують гудки кранів і паровозів (Яків Баш);
Десь за хатою глухо скрикувала коса, котрій виклепували гостре жало (Ю. Мушкетик);
Місто спало .. А вранці знов скрикнуть бруківки й загримлять... (А. Головко).
2. Раптово, голосно говорити, вигукувати що-небудь.
– Здається, вона йде, Килино! – скрикує Параска. – Ти молодша, у тебе очі краще бачать – пізнавай, то не Зінька (Панас Мирний);
– Альошо! – скрикую я, на ходу припавши до воза (І. Цюпа);
– Ой Степане Васильовичу! – радісно і лячно скрикує Зося. – Це ви?! (М. Стельмах);
– Що се ти, дурню, наробив! – скрикнула Хвеська. – Нащо ти порізав жупанок? (О. Стороженко);
– Правда? – радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)