скубнути
СКУБНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., кого, що і без прям. дод.
Однокр. до ску́бти 1, 2.
– Куди ж це? – спитала паніматка. – До Києва, – скубнувши себе за вус, відповів Тиміш (О. Ільченко);
Дмитрик скубнув по дорозі за хвіст козу (М. Коцюбинський);
Хочеться йому наздогнати Меланку і скубнути за “телячі хвостики” [кіски] (С. Журахович);
Його руки так і нишпорили, щоб когось скубнути, щипнути, штовхнути (С. Добровольський);
Дід Танасій не без того, щоб коли не нагомонів на його, часом і за чуба скубне, а за очі хвалить хлопця (С. Васильченко);
– Самі ми нікого не чіпаємо по-дурному, а чому нас кожний намагається скубнути? (Ю. Шовкопляс);
Хто йде, – горох скубне: гребець скубне у жменю; Іде косар і жнець – нагарбають в кишеню; Прискочить дітвора, – і в пелену смикне... (П. Гулак-Артемовський);
Він .. покрикує на коней, що норовлять на ходу скубнути трави (М. Олійник);
– Ми хіба з тих, що й самі готові скубнути, де би вдалося (І. Франко);
* Образно. От в Росії та на Східній Україні, так там багатіїв скубнули, що й пір'я полетіло (С. Чорнобривець).
Словник української мови (СУМ-20)