смерк
СМЕРК, у́, ч.
Те саме, що смерка́ння 1, 2.
Перед смерком я вийшов на берег (О. Донченко);
Сонце сіло за Черепанову гору, запав смерк (Ю. Смолич);
* Образно. Печерний ікластий лютий смерк не западе допоки аж останній самоїд не з'їсть себе самого і помре (В. Стус);
* У порівн. Біла снігова імла стояла над просторами, наче чудернацький білий смерк (Ю. Смолич).
(1) До смерку́ – до настання темноти.
До самого смерку бились козаки та пани на герцях. І тільки чорна ніч розвела ворогів на обидва боки (І. Нечуй-Левицький);
Часом Дарка так і до смерку ждала, а Юзя не приходила... Дарка почала “вичитувати” панні, ледве тая прийшла. – Чом ви-те, панно, не вийшли зараз по обіді? (Леся Українка);
(2) На смерку́ – коли смеркає.
Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро (Марко Вовчок).
◇ Від світа́нку (світа́ння) до смерка́ння (до смерку́) див. світа́нок;
З (від) ра́нку (з ра́ння) до [са́мого] ве́чора (до сме́рку, до смерка́ння, дотемна́, до но́чі) див. ра́нок.
Словник української мови (СУМ-20)