смутно
СМУ́ТНО.
1. Присл. до смутни́й.
Дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий божий став (Т. Шевченко);
Дарка всміхнулась уперше за всю розмову і то смутно (Леся Українка);
Вона .. сіла на канапі й смутно похилила голову (І. Нечуй-Левицький);
Так смутно горять ліхтарі у вечірньому білому місті (В. Сосюра);
// у знач. присудк. сл.
Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла (Марко Вовчок);
Смутно, тривожно було на душі, і мимоволі огортав страх (П. Кочура).
2. у сполуч. із спол. що. Про почуття жалю, що виникає внаслідок чого-небудь; прикро.
Було смутно, що не мав я радощі [радощів] побачити свій перший твір, коли він був надрукований (С. Васильченко);
[Мавка:] Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки – смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись (Леся Українка);
Смутно, що з такого раю Зробили ми долину мук безкраю, Де тільки й можна плакати-ридати (В. Самійленко).
Словник української мови (СУМ-20)