споконвіку
СПОКОНВІ́КУ, присл.
З найдавніших часів; здавна, з давніх-давен.
Синє кришталеве небо весело лисніло та сміялось сонце на веселому небі, неначе воно одно споконвіку не зазнало жодного горя та мук (І. Нечуй-Левицький);
Їде опівдні Софія абсолютно заповідним степом. Абсолютно заповідний це той, що споконвіку його не торкався плуг (О. Гончар);
Як це водиться споконвіку, люди найбільше почали розмовляти про майбутній урожай (Д. Ткач);
Почаїв, Турковичі, Яблочин – ці монастирі споконвіку були твердинями православ'я на західних землях України (з газ.);
Легенди й казки споконвіку мають звичай змінюватися до невпізнання.
Словник української мови (СУМ-20)