споритися
СПОРИ́ТИСЯ, ри́ться, недок., розм.
Іти, здійснюватися успішно і швидко (про роботу, діяльність).
Труд спориться, коли співа душа. Хай буде це чи повість, чи поема (Л. Дмитерко);
Андрій хотів того дня закінчити роботу над діжкою, але ніяк не спорилася в нього праця (М. Томчаній);
Життя справді стає дедалі кращим і веселішим. А коли добре живеться, то й робота спориться (з публіц. літ.);
Для меньшеньких підправить косу крутіше, щоб багато не брала, бо ще підірветься, дужим відпустить трохи, аби спорилася робота (з публіц. літ.).
СПО́РИТИСЯ, рюся, ришся, недок., розм.
Те саме, що спо́рити 1.
Мужик із жінкою часто спорились: кому з них робити трудніш (з публіц. літ.);
Науково з ним споритися вона не годна (О. Кобилянська);
Часом княгиня Ольга жахається, – що ж це сталось нині на Русі? Адже споряться між собою землі, городи, села, всі люди! Куди, куди йде Русь? (С. Скляренко).
Словник української мови (СУМ-20)