спухати
СПУХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СПУ́ХНУТИ і рідко СПУ́ХТИ, хну, хнеш; мин. ч. спу́хнув і спух, ла, ло; док.
1. Ставати ненормально, хворобливо пухлим, набрякати від скупчення рідини в тканинах тіла; опухати.
[Дуенья:] Сеньйора бачить, як напухли руки?.. [Анна (глянувши на руки дуеньї):] А справді, спухли (Леся Українка);
Оксен лежав щокою на снігу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося снігу (Григорій Тютюнник);
Ранком Наталка пішла до школи, повернулася як і завжди, – тільки її руки були подряпані, а ніс – трохи спух (Ю. Яновський);
Але джмелі часом доганяють своїх грабіжників і проти вітру, а догнавши, дають такого меду, що все обличчя спухне (О. Воропай);
// Надуватися, набрякати від напруження (про жили, кровоносні судини).
Спухали, натягувались жили на скронях, і стугоніла, розриваючись од лютого болю, голова (М. Стельмах).
2. розм. Ставати повним, товстим; пухнути.
– Ти лінюх! До роботи залінивий! Все кричиш, що нещасливий, а з дармовання [дармування] аж спух! (О. Маковей).
3. перен. Збільшуватися в об'ємі.
Пожадно вбирала [земля], пила животворну вологу, розпарювалася, спухала... (К. Гордієнко);
Здувалися грозові хмари і темним тістом спухали на .. небосхилі (М. Стельмах).
◇ (1) Бода́й (щоб) він (ти, вона́, воно́, вони́) спух (спу́хла, спу́хло, спу́хли) <�Неха́й він (ти, вона́, воно́, вони́) спу́хне (спу́хнеш, спу́хнуть)> – уживається як лайка, проклін.
[Каська:] Картоплю носила, бо мій дармоїд вилежується, щоб він спух... (Мирослав Ірчан).
Словник української мови (СУМ-20)