стерня
СТЕРНЯ́, і́, ж.
1. Поле, на якому зібрані хлібні рослини й залишилися лише зрізані біля кореня їх стебла.
Корови ситі на стерні лежать і ремигають (І. Франко);
Весело розмовляючи, розмахуючи руками, хлопці йдуть стернею (С. Васильченко);
Обабіч тяглись вузькі смуги стерень, зарослих бур'янами (Ірина Вільде);
Сніг лежав на ріллі й на стернях (Ю. Яновський);
Коні, що паслися спочатку на стерні, перемандрували в улоговину (Григорій Тютюнник);
* Образно. Вечір котить сонце по стерні (Л. Костенко).
2. Зрізані біля кореня стебла хлібних рослин, що стоять на пні.
Стерня коле босі ноги, аж на плач збирається Хариті (М. Коцюбинський);
Праворуч розстилався і тягнувся на захід рівний степ, вкритий потемнілою стернею (В. Собко);
Стерня, що залишається в полі, сприяє снігозатриманню (із журн.);
Він підходить до Василини і цілує її потріскану, стернею поколену, серпом порізану руку (М. Стельмах).
3. перен., розм. Коротке й жорстке волосся на шкірі обличчя у чоловіків.
Він підійшов до люстерка, вмазаного в стіні, і став роздивлятись на себе – без бороди. – Да! – сказав, водячи долонею по колючій стерні на підборідді (А. Головко);
Рудий їжакуватий чуб [Луцька] сьогодні старанно розчесаний, стерня на щоках поголена (І. Сенченко).
Словник української мови (СУМ-20)