стрепенути
СТРЕПЕНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. кого, що. Поштовхом, посмиком, ривком і т. ін. заколивати що-небудь.
Перекинувши через плече улик, побіг [дід] з ним до тернини, підставив під бджоли і стрепенув легенько гілку... (Панас Мирний);
// Смикнути, шарпнути кого-небудь за щось.
[Любов (стрепенула його за руку):] Тобі страшно? (Леся Українка);
Побачивши, що хлопець обижає [ображає] Тетянку, стрепенув [дід] його за вухо (Грицько Григоренко).
2. чим. Поривчастим рухом захитати, замахати чим-небудь.
Целя отряслась із нього [забуття], стрепенула своєю головкою з коротко обстриженим, м'яким, як шовк, попелястим волоссєм [волоссям] (І. Франко);
// Зробити помах чим-небудь у повітрі; змахнути.
Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло – усе вже спродане було... (Марко Вовчок);
Сашко обережно підкинув ластівку, вона стрепенула крилами і знялась на акацію (Л. Юхвід).
3. кого. Викликати в кого-небудь стан тремтіння, дрожу, ознобу.
Мов лихоманка стрепенула Василя; поблід, як полотно (Г. Квітка-Основ'яненко);
Якась трясця стрепенула його всього, коли він пригадав тепер те (Панас Мирний);
// безос.
– А що, Федоре, панів куме! – ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір. – Дожився? .. Бач, як тебе стрепенуло!.. (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)