стрепенути
СТРЕПЕНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. перех. Поштовхом, посмиком, ривком і т. ін. заколивати що-небудь.
Перекинувши через плече улик, побіг [дід] з ним до тернини, підставив під бджоли і стрепенув легенько гілку… (Мирний, І, 1954, 192);
// Смикнути, шарпнути кого-небудь за щось.
[Любов (стрепенула його за руку):] Тобі страшно? (Л. Укр., II, 1951, 93);
Побачивши, що хлопець обижає Тетянку, стрепенув [дід] його за вухо (Григ., Вибр., 1959, 225).
2. неперех., чим. Поривчастим рухом захитати, замахати чим-небудь.
Целя отряслась із нього [забуття], стрепенула своєю головкою з коротко обстриженим, м’яким, як шовк, попелястим волоссєм [волоссям] (Фр., II, 1950, 289);
// Зробити помах чим-небудь у повітрі; змахнути.
Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було… (Вовчок, І, 1955, 249);
Сашко обережно підкинув ластівку, вона стрепенула крилами і знялась на акацію (Юхвід, Оля, 1959, 38).
3. перех. Викликати в кого-небудь стан тремтіння, дрожу, ознобу.
Мов лихоманка стрепенула Василя; поблід, як полотно (Кв.-Осн., II, 1956, 32);
Якась трясця стрепенула його всього, коли він пригадав тепер те (Мирний, IV, 1955, 136);
// безос.
— А що, Федоре, панів куме! — ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір. — Дожився? ..Бач, як тебе стрепенуло!.. (Мирний, IV, 1955, 233).
Словник української мови (СУМ-11)