стривати
СТРИВА́ТИ, док., тільки наказ. сп. стрива́й, стрива́йте.
Уживається як прохання не поспішати з чимсь, очікувати якийсь час.
– Стривайте, стривайте: я друге витягну! – Та за відро, та до копанки... (Панас Мирний);
– Стривайте, мамо, не спішіть. Розкажіть краще, що в нас там дома робиться (О. Гончар);
// Уживається як наказ або прохання не робити чи не говорити чогось.
[Молодий хлопець (здіймаючи уламок кришталю):] Бігме, не втерплю, голову розкрою! [Принцеса (утримує його за руку):] Стривай, лежачого не б'ють (Леся Українка);
– Стривай, – перейняла її стривожено мати. – Кидаєшся, як оглашенна. Сядь. – Дочка відступилась до лави, сіла (О. Гончар);
// Уживається для вираження здивування з приводу чого-небудь.
Дістав [солдат] з кишені сірники, але не встиг іще й чиркнути: – Стривайте! Так я ж вас знаю. Федір Іванович! (А. Головко);
Стривайте, та хіба ж це Мишуня? Скромний, сором'язливий, неквапливий, незграбний Мишуня? (Ю. Яновський);
Стривай, чого це я тут раптом опинився? Ах, так. Це ж тут живе моя Анна (П. Колесник);
// Виражає заперечення, незгоду з ким-, чим-небудь.
– Політичні? А хто ж це такі? – Не знаєш? – Слава знизала плечем .. – Е, ні, стривай. Так не годиться! – сказав хтось басом за спиною в неї .. – Чого ж ти не поясниш йому, раз ти знаєш, а він не знає?! (А. Головко);
// Уживається як нахваляння, погроза.
– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячіших: – тільки дійде до царя чутка, що вони [пани] й його й нас дурять, – знатимуть вони! (Панас Мирний);
[Кирило:] Стривай, дадуться вони [відьми] коли-небудь тобі взнаки! (М. Кропивницький);
– Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощі, – сумовито сказала “пані директорова”. – Це такий звір, що, мабуть, до старості пощади не дасть (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)