сумно
СУ́МНО, присл.
1. Присл. до сумни́й.
Дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий божий став (Т. Шевченко);
– Співай, жінко, жалібної, то мені, може, буде легше, – промовив сумно Микола (І. Нечуй-Левицький);
Зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала (Панас Мирний);
Сумно дощ похмурий за вікном шумить (М. Рильський).
2. у знач. пред. Про почуття суму, журби або туги за ким-, чим-небудь; тужно, журно.
Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами (М. Коцюбинський);
Тихо і сумно стало в хаті по від'їзді Андрія (І. Франко);
– І не сумно тобі самому в тайзі? (О. Донченко);
// із спол. що і з інфін. Про почуття жалю з приводу чого-небудь; шкода, жаль, жалко.
Такі смутні всі, що сумно й глянуть! (Марко Вовчок);
Сумно, що я тільки уривками довідуюсь про ваші справи, та, що ж порадиш? (Леся Українка);
// Про обстановку, яка викликає, навіває сум.
Пусто серед степу, та сумно й серед лісу: вітри-суховії обголили його рясні віти (Панас Мирний);
Сутінки огорнули світлицю. Порожньо і сумно (А. Хижняк).
Словник української мови (СУМ-20)