сумно

СУ́МНО, присл.

1. Присл. до сумни́й.

Дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий божий став (Т. Шевченко);

– Співай, жінко, жалібної, то мені, може, буде легше, – промовив сумно Микола (І. Нечуй-Левицький);

Зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала (Панас Мирний);

Сумно дощ похмурий за вікном шумить (М. Рильський).

2. у знач. пред. Про почуття суму, журби або туги за ким-, чим-небудь; тужно, журно.

Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами (М. Коцюбинський);

Тихо і сумно стало в хаті по від'їзді Андрія (І. Франко);

– І не сумно тобі самому в тайзі? (О. Донченко);

// із спол. що і з інфін. Про почуття жалю з приводу чого-небудь; шкода, жаль, жалко.

Такі смутні всі, що сумно й глянуть! (Марко Вовчок);

Сумно, що я тільки уривками довідуюсь про ваші справи, та, що ж порадиш? (Леся Українка);

// Про обстановку, яка викликає, навіває сум.

Пусто серед степу, та сумно й серед лісу: вітри-суховії обголили його рясні віти (Панас Мирний);

Сутінки огорнули світлицю. Порожньо і сумно (А. Хижняк).