сумовитий
СУМОВИ́ТИЙ, а, е.
1. Який сумує, відчуває сум; якого охопив сум; сумний, журний.
Морозов ходив мовчазний, сумовитий (Яків Баш);
Козаков сидів край стола, схилившись на руку, сумовитий, задуманий. Рідні пісні навіювали на нього багато споминів (О. Гончар);
// Схильний до суму, журби.
– Ти будеш бідувати з ним, бо він незугарен господарювати. До того ще сумовитий, невеселий... Ні поради, ні розваги (М. Коцюбинський);
Перед очима ненька. Некваплива, сумовита, вся сива, як голубка (Ю. Збанацький);
// Який виражає сум, журбу; власт. людині, яка сумує.
На стіні висів портрет дівчини чарівної вроди. Великі сумовиті чорні очі, високе чоло, довга коса (І. Цюпа);
Секундне збентеження Малахова вже минуло, тільки обличчя стало чомусь ніби скривдженим і трохи сумовитим (В. Собко).
2. Сповнений, пройнятий сумом, тугою, журбою.
Розповідь Павловського навіває на нас сумовиті спогади про війну (О. Гончар);
На кладці, обнявшися, стояли дві дівчини і, забувши про все на світі, виводили стару сумовиту пісню (М. Стельмах).
3. Який викликає, навіває сум.
Хто ж ту вербу сумовиту В полі, на просторі, Посадив там край дороги На біду та горе? (П. Грабовський);
Люди обліплюють сумовитий ключ підвід, над пораненими схиляються дівочі хустинки і бороди дядьків (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)