сьорбати
СЬО́РБА́ТИ, сьо́рба́ю, сьо́рба́єш, недок., що і без дод., розм.
1. Їсти рідку страву, набираючи ложкою.
Сьорбайте, хлопці, юшку, а риба насподі (Номис);
Нахиливсь [Карпо Петрович] над тарілкою і потиху почав сьорбати юшку, обводячи інколи оком світлицю (М. Коцюбинський);
Ще не кипів куліш, і, дожидаючи, поки він звариться, всі [козаки] поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка (О. Ільченко);
// Їсти рідку страву, видаючи при цьому характерні звуки.
Сьорбав [Андрій] юшку так голосно, наче хотів заглушити жінчине голосіння (М. Коцюбинський);
Мовчить [Тарас] та сьорбає з ложки, аж луна йде (С. Васильченко);
Їв він якось особливо, зовсім не сьорбаючи з ложки (І. Цюпа).
2. Пити, перев. видаючи при цьому характерні звуки.
Вона швидко сьорбала його [чай], не даючи спочинку, а то зразу ухопила стакан і вихилила до дна (Панас Мирний);
Двоє незнайомих Сагайді бійців, сидячи під деревом, мирно бесідували, навперемінки сьорбаючи з казанка свіже .. молоко (О. Гончар).
(1) Сьо́рба́ти но́сом – з шумом утягувати носом повітря, щоб затримати виділення слизу.
◇ (2) Несо́лоно сьо́рба́вши, зі сл. іти, піти і под. – без результату, без досягнення успіху.
Тепер, коли небезпека була позаду, Ананію здавалося, що не так уже й страшно було. Не рискувавши [ризикувавши], підем несолоно сьорбавши... (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)