сяйнути
СЯЙНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Однокр. до ся́яти.
Далеко за річкою блиснуло щось .. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці сильно бухнув полумінь (М. Коцюбинський);
Теплий сонячний промінь упав на Гордія, сяйнув йому просто в вічі (Б. Грінченко);
Десь далеко, в глибині темного подвір'я, сяйнуло світло, що вирвалося з хати (С. Голованівський);
Засміявся Валерик, сяйнувши своїми дрібними, як білі іскри, зубенятами (О. Гончар);
Генерал, усміхаючись, розстебнув своє шкіряне пальто, сяйнувши рясними орденами (О. Гончар);
– А чого це ви нас уникаєте? – лукаво сяйнула вона очима (Яків Баш);
// безос.
Коли потрапив [Шафорост] в орбіту знатних, йому сяйнуло славою,почестями, а за славою прибуло і влади (Яків Баш).
2. перен. Зненацька з'явитися, виникнути (про думку, здогад і т. ін.).
Нова думка, як блискавка, сяйнула Даринці в голові: а що, як Лиску [козу] запрягти в возик! (І. Вирган);
Де вона її [пісню] чула? І не встигла додумати це, як щось уже сяйнуло в пам'яті, боляче вразило в саме серце (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)