січа
СІ́ЧА, і, ж.
Рукопашний поєдинок, бій із застосуванням холодної зброї (шаблі, списа і т. ін.).
Мистець він був у лицарському ділі, так йому страшенна січа побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справді ігрищем (П. Куліш);
[1-й козак:] У потребі перший кидається [Грицько] в січу і вже б'є й рубає так, що й світа перед собою не бачить (В. Самійленко);
Січа та довго тривала, аж поки усіх не посікли. Шаблі попадали з рук. – Може, годі? – спинився отаман (П. Тичина);
Нікому в цих боях не було пощади. Здавалось, зійшлася сила на силу, і доки не вирубають один одного впень, ця січа не скінчиться (О. Гончар);
Давно не спали вже бійці, В атаку йшли на день по тричі, Вже шабля в декого в руці Звисала мляво після січі (Є. Фомін);
// уроч. Кривава битва.
У жорстоких січах з панами, з польськими і татаро-турецькими загарбниками вкривають себе невмирущою славою запорозькі козаки (з газ.);
В устах молодої вчительки голос народу пролунав невмирущим тисячорічним дзвоном, немовби звідкілясь здалеку засурмили над Дніпром прадідівські сурми, заіржали коні на степових пагорбах, потягло потом і кров'ю древніх січ (О. Довженко);
* Образно. Вітер снігом б'є в обличчя, засипає снігом дах. І ведуть між себе січу хуртовини у степах (Н. Забіла).
Словник української мови (СУМ-20)