таранкуватий
ТАРАНКУВА́ТИЙ, а, е, розм., рідко.
1. Те саме, що віспува́тий; рябий.
Таранкувате лице мов ще дужче порябіло (Панас Мирний);
Із заплющених очей [Силантія] по таранкуватому, віспою в дитинстві скаліченому обличчі потекли сльози (Іван Ле);
// З віспуватим обличчям.
Він углядів між молодицями найпоганшу, огрядну, таранкувату (І. Нечуй-Левицький);
У кузні Василь Кир, чорний таранкуватий чоловік років сорока, бив молотком розпечену залізяку (Григорій Тютюнник).
2. перен. Який мав нерівну поверхню, дірчастий.
Цьвохнув [Хведько] батогом по таранкуватому навколо груші снігу (М. Стельмах);
Григорій постелив на таранкувату кригу полушинелі, зігнув стерплі ноги, опустився на коліна (В. Дрозд).
Словник української мови (СУМ-20)