твердити
ТВЕ́РДИТИ, джу, диш, недок., що, із спол. що.
Впевнено висловлювати що-небудь, настійливо говорити, запевняючи в чомусь.
Побитий змагався з селянами, твердячи, що виплатив їм усе, а вони твердили, що не дістали нічого (І. Франко);
У долину Стрию на великі води прилітало багато журавлів. Очевидці мисливці твердили, що зрідка зустрічалися й лебеді (С. Чорнобривець);
Добре лікує той, хто добре діагностує – твердить давнє латинське прислів'я (з газ.);
Інженери твердять, що оптимальна кількість деталей у вузлі дорівнює чотирьом-семи (з наук.-попул. літ.).
ТВЕРДИ́ТИ, джу́, ди́ш, недок., що.
1. Говорити, повторювати те саме.
Жінка з дивовижним терпінням слухала і знов рівним, ласкавим голосом твердила своє, завчене, видно, назавжди (С. Журахович);
Похмуро твердив [Левко] своє: – Зробимо з панів юшку (М. Стельмах).
2. заст. Багато разів повторювати що-небудь, щоб вивчити, запам'ятати.
– Твердив, сину, вивчене, щоб не забути? – стріча Параска Василя у хаті (Панас Мирний);
Ніхто не питав, чи розуміють вони [учні] те, що твердять (З. Тулуб).
Словник української мови (СУМ-20)