тирса
ТИ́РСА¹, и, ж.
Дрібні частинки деревини, що осипаються під час її пиляння.
Бачила вона колись великі купи білої-білої тирси біля теслярів. Пиляли вони дерево, дзижчала пилка, і на землю сипався біленький порох (А. Хижняк);
У пивній стояло кілька мармурових столиків, підлогу густо посипано тирсою (Ю. Яновський).
◇ (1) Ти́рса си́плеться з кого – хтось дуже старий.
Із Степана уже тирса сиплеться (В. Дрозд).
ТИ́РСА², и, ж.
Трав'яниста степова рослина родини злакових з вузьким листям і квітками, зібраними в пухнасту волоть; ковила волосиста.
Нагинає [вітер] верби в гаї, А тирсу на полі (Т. Шевченко);
А пісня .. розлягається по тих степах, де колись тирса шуміла (І. Нечуй-Левицький);
Де-не-де попадався під ноги безсмертник і стирчали біляві пухнасті вінички тирси, співучої степової трави, що від найлегшого подиху вітерця починає тонко бриніти, як жива (О. Гончар);
Основу травостою становлять тут [у Хомутівському степу] злаки – типчак, тирса, або ковила волосиста (з наук.-попул. літ.);
* У порівн. – Добре сказав Данило, – стиха зауважили старі, хитаючи сивими, як степова тирса, оселедцями (З. Тулуб);
// Насіння цієї рослини.
– Ой коли ж тебе, серденько, ждати? – Як стане на степу вітер повівати, Очерет та тирсу по степу розсипати (П. Чубинський).
Словник української мови (СУМ-20)