тума
ТУМА́, и́, ж.
1. заст. Назва людини, в якої один із батьків турок або татарин, а другий – українець.
Козак-тума зведе з ума, не буде любити (Ганна Барвінок);
Ой козаче-тумо, горда-пишна думо! Не йме тобі мов серце віри. Мати говорила, що така в вас віра, Як на синім морі піна (П. Куліш).
2. рідко. Темна хмара.
Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходила ніч, тумою насувала темна курява-мла (С. Васильченко);
* У порівн. Умерти я права не маю, А жити охоти нема, І ось – поміж людьми блукаю З нудьгою, мов тая тума (Дніпрова Чайка).
3. перен. Про похмуру, мовчазну людину.
– Якийсь нелюдний [Чіпка], неговіркий, якась тума з його... (Панас Мирний);
// перев. тумо́ю. Про людину в похмурому, пригніченому настрої.
Роман сидів тумою біля столу й дивився .. в темний куток (П. Панч).
Словник української мови (СУМ-20)