тума
ТУМА́, и́, ж.
1. заст. Назва людини, в якої один із батьків турок або татарин, а другий — українець.
Козак-тума зведе з ума, не буде любити (Барв., Опов.., 1902, 222);
Ой козаче-тумо, горда-пишна думо! Не йме тобі мов серце віри. Мати говорила, що така в вас віра, Як на синім морі піна (П. Куліш, Вибр., 1969, 326).
2. рідко. Темна хмара.
*У порівн. Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходила ніч, тумою насувала темна курява-мла (Вас., II, 1959, 143);
Умерти я права не маю, А жити охоти нема, І ось — поміж людьми блукаю З нудьгою, мов тая тума (Дн. Чайка, Тв., 1960, 278).
3. перен. Про похмуру, мовчазну людину.
— Якийсь нелюдний [Чіпка], неговіркий, якась тума з його… (Мирний, І, 1949, 147);
// перев. тумо́ю. Про людину в похмурому, пригніченому настрої.
Роман сидів тумою біля столу й дивився.. в темний куток (Панч, II, 1956, 404).
Словник української мови (СУМ-11)