туманити
ТУМА́НИ́ТИ, а́ню́, а́ни́ш, недок., що.
1. Робити щось непрозорим або невиразним.
Свічка зовсім нагоріла: довгий гніт, наче палець, виглядає з синьої горошини світу і туманить і без того сумні померки хати (Панас Мирний);
Ах, вітре осінній, Туманиш Недавно ясний виднокруг (П. Дорошко).
2. Застилати, заволікати очі або потьмарювати зір, погляд, очі (про сльози і т. ін.).
Сльози туманили їй очі, але вона гордо, болісно зсунула брови і зважливо одвернулась од вікна (Леся Українка);
Чад туманив очі (Г. Хоткевич);
Важкі спомини снують у голові, туманять зір (М. Зарудний);
Біль стискував горло, туманив очі (Є. Кравченко).
3. перен., перев. у сполуч. зі сл. Позбавляти ясності думки, злегка потьмарювати свідомість (про хвилювання, сильний біль і т. ін.).
Слова мішалися з поцілунками і туманили обох так само, як і поцілунки... (Б. Грінченко);
У нас там, на городах, пахне кропом У сизі ранки; конопляний дух Аж голову туманить (М. Рильський);
Голову туманив легкий хміль (Д. Ткач);
// Перешкоджати правильному сприйманню дійсності, нав'язуючи, поширюючи хибні твердження, помилкові уявлення і т. ін.
[Степан:] В темряві бродите, і вас, як сліпців, напасники куди хтять пхають, .. туманять ваш бідний розум страхами (М. Старицький);
– Мотре! не тумань ти голови моєї: розкажи по-людськи, – що там таке? (Панас Мирний);
– Вони [робітники] починають розуміти, що їх довго дурили, туманили їм голову всякими казками (П. Колесник);
// Дурити, морочити кого-небудь.
Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! а найбільш, бачця .. туманити! (Марко Вовчок);
Стоїть бідне циганятко, Холод каменить, А старий пішов до хати Людей туманить (С. Руданський);
// Робити невиразним, нечітким.
Пошуки своєї манери несумісні з манірністю. Адже манірність не тільки туманить зміст, вона несе фальш, неприродність, кокетування словом (з газ.).
◇ (1) Тума́нити го́лову чию, кому і без дод.:
а) інтригувати, обманювати кого-небудь, говорячи про щось малозрозуміле, недоступне для чийогось розуміння або про явну неправду.
– Чи ти не збожеволіла, дочко? – Поневолі збожеволієш, коли таке. – Мотре! не тумань ти голови моєї: розкажи по-людськи, – що там таке? (Панас Мирний);
Вона думала, що це від серця, довірилась йому, а він тепер, може, вже іншій дівці солодкі слова нашіптує, голову туманить! (М. Томчаній);
– Нащо це, Андрію, малому голову туманити? – Та хай знає, може, колись згодиться (М. Стельмах);
б) сильно діяти на кого-небудь, запаморочувати.
Повітря, наповнене ароматом стиглих яблук, туманило голову (П. Автомонов).
Словник української мови (СУМ-20)