тупотіти

ТУПОТІ́ТИ, очу́, оти́ш і ТУПОТА́ТИ, очу́, о́чеш, недок.

1. Часто й гучно стукати ногами, йдучи або біжучи, ходячи або бігаючи.

Овечки мекекають; кози собі теж за ними, та тупотять, та бігають по загороді... (Г. Квітка-Основ'яненко);

Біля школи людей уже зібралося чимало. Тупотіли на ганку чобітьми, курили, гомоніли, сновигали в коридор, з коридору (А. Головко);

Барак сповнюється гамором – стрибають з ліжок жінки, тупотять дерев'яними колодками, біжать до виходу (А. Хижняк);

// розм. Іти або бігти, часто й гучно стукаючи ногами об підлогу, землю.

Хтось грюкнув хвірткою, хтось тупотить по приступках ганку, і Віра пізнає Карпа (А. Шиян);

Настя неохоче виповзає з-під кожушка, вступає босоніж в материні чоботи і тупотить у сіни (В. Речмедін);

Грізно тупоче по тракту кіннота (О. Гончар).

2. Часто тупати, бити ногами (ногою) об підлогу, землю.

Маруся плескала в долоні, як дитина, і тупотіла ногами, регочучи, тішачися й скачучи від радості (Г. Хоткевич);

Перегуда довго тупотить ногами в сінях, обтрушує з валянок сніг (В. Кучер);

// Такою дією виражати нетерпіння, роздратування і т. ін.

В залі тим часом ставало все неспокійніше. Гули, тупотіли ногами, вимагали світла (О. Гончар);

Інші свистали, ті кричали, ті тупотали (П. Куліш);

// на кого. Дуже сердитися, гніватися на когось, б'ючи ногами (ногою) об підлогу, землю.

[Галя:] Розсердився ж він [батько] – боже як! Кричить, тупоче на мене; а далі взяв і прогнав (Панас Мирний).

Словник української мови (СУМ-20)