тямка
ТЯ́МКА, и, ж.; мн. тямки́, мо́к; розм.
1. Те саме, що тя́ма.
– Він працьовитий, щиросердий, і в його в тямка в голові (І. Нечуй-Левицький);
Сподобалась чортяча мова хлопцю, Не відав він про чортову лукавість, Оддав Іблісу тямку, й серце, й душу (А. Кримський);
Тямка поволі вертала, а з нею і страшенна певність (І. Франко).
2. рідко. Пам'ять, згадка.
Любов до гарного, природа, Дівчата любі, друзяки, І найсвятіший дар – свобода, – По них самі тепер тямки! (П. Грабовський).
◇ Без тя́ми (рідше без тя́мки, без тя́мку) [в голові́] див. тя́ма;
Бра́ти / взя́ти втямки́ (у тя́мку, до тя́ми, в толк) див. бра́ти;
Відби́ти па́мороки (по́мки, тя́мки) див. відбива́ти;
(1) І не тя́мка кому – хто-небудь не здогадується про щось, не може зрозуміти чого-небудь.
Аж знов чогось дзвякнула клямка. Хтось в сінях говорить з малим. Прислухалась... Їй і не тямка, що міг повернутися Клим (Л. Первомайський);
Не в тя́мок кому.
– Чую, сестро, що впаде на мене лихо, як сніг на голову .. – Як же ти чуєш? Мені не в тямок, – нарешті спитала [Ярина] (М. Лазорський).
Словник української мови (СУМ-20)