удостоювати
УДОСТО́ЮВАТИ (ВДОСТО́ЮВАТИ), юю, юєш, недок., УДОСТО́ЇТИ (ВДОСТО́ЇТИ), о́ю, о́їш, док., кого.
1. чого. Визнавати кого-, що-небудь гідним високої оцінки, нагороди, звання і т. ін.
Дипломну роботу Васильківського – пейзаж “По Дінцю” (1885 р.) – Рада Академії удостоїла найвищої нагороди: великої золотої медалі (з наук. літ.).
2. чим або з інфін., рідко чого. Виявляти до кого-небудь свою увагу, прихильність.
Пріор не удостоював Гаудентія ні одного слова, розмовляв з тими, що сиділи поруч нього (І. Франко);
Зграя крижнів крізь туман прозорий Пролітала колесом живим. Я сусіда ухопив за лікоть – Не вдостоїв і поглянуть він! (М. Рильський);
// у сполуч. зі сл. поглядом, словом і т. ін., ірон., жарт. Виявляти свою увагу до кого-небудь зверхньо, поблажливо; приділяти комусь недоброзичливу увагу.
Олександр Семенович удостоїв ще одним покровительським поглядом усіх присутніх (Ю. Шовкопляс);
Вчитель перший вибухає щирим, безтурботним сміхом, і зовсім не віриться, що на цього двадцятичотирьохрічного вилицюватого хлопчину вже двічі летіли до губернатора “бамаги” [бумаги], що удостоїло його своєю увагою і жандармське управління (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)