уклін
УКЛІ́Н, ло́ну, ч.
1. Нахиляння голови або верхньої частини тулуба на знак вітання, пошани і т. ін.
Коли Володко з салоновим уклоном приступив до неї, щоб подати їй руку, вона з погордою відвернулася від нього (І. Франко);
Я ще раз вклонився їй. Вона відповіла мені на уклін і опустила очі (Я. Гримайло);
Помітивши директора, завідувач лабораторії привітав його легким уклоном голови (Ю. Шовкопляс).
2. Вітання кому-небудь, передане письмово, у листі, або усно через іншу особу.
Маму, Юрася й Лідю цілую. Знайомим уклін (М. Коцюбинський);
– Романе, тобі низенький уклін від Плачинди (М. Стельмах);
– Ви не помилились, я привезла уклін від Яремчука (І. Цюпа).
(1) Дозе́мний (земни́й, низьки́й і т. ін.) уклі́н (поклі́н):
а) дуже низьке нахиляння верхньої частини тулуба або голови для вираження пошани.
Злізла [Мотря] з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони (Панас Мирний);
– Романе, тобі низенький уклін від Плачинди (Леся Українка);
Лимариха стала навколішки перед образами і .. почала хреститись і класти доземні поклони (С. Добровольський);
Халимон уже повернувся додому і тепер разом з жінкою на воротях зустріли тачанку низькими поклонами (П. Панч);
б) словесне вираження глибокої пошани, вдячності кому-, чому-небудь.
Ти породила у простій колибі і виростила сина коваля – Каменяра, – за це тобі спасибі, низький уклін, дрогобицька земля! (І. Гончаренко);
Які чуття із мрій напівзабутих Плачем вставали в синій далі гін, Коли земний віддаючи поклін, Вони торкались рук його закутих! (А. Малишко);
Народе! Я кладу земний уклін Твоєму полю і твоєму дому! (М. Рильський).
Словник української мови (СУМ-20)