умовляти
УМОВЛЯ́ТИ (ВМОВЛЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок., УМО́ВИТИ (ВМО́ВИТИ), влю, виш; мн. умо́влять; док., кого.
1. також із прямою мовою, додатковим підрядним реченням, інфін. або чим, рідко на що. Переконувати кого-небудь, схиляючи до чогось.
Всі вмовляють [Олесю] та просять: – Не йди за кріпака, не йди! (Марко Вовчок);
Треба було довго вмовляти його [Василька], поки він згодився на вмивання та на чесання (Б. Грінченко);
На превелику силу одному знайомому Мирного вдалося узяти рукопис з цензури і умовити, щоб авторові не чинили халепи (М. Коцюбинський);
– Віддайте за мене Христину. Олена зітхнула: – Що ж тобі, Левку, відказати? Я з радою душею віддала б свою одиначку за тебе.., але як тепер віддаси? – А ви її умовте і словами, і сльозами. Ви ж рідна мати! (М. Стельмах).
2. перев. недок. Заспокоювати, утішати словами.
Обійма [Тишко] її та все вмовляє: – Не журіться, мамо, не плачте, Семенко вернеться (Марко Вовчок);
Як мати не вмовляла його, як не пестила – не змогла упинити (Панас Мирний);
– Ну, нічого, у вас багато знайомих, кого-небудь знайдете, – почала я вмовляти її, коли завважила, що вона мене не слухає, а дивиться кудись у глибину вхідної алеї розпаленим поглядом (Леся Українка);
– Заспокойся, Доринко, – вмовляв дівчину Андрійко (І. Цюпа).
Словник української мови (СУМ-20)