хлоп
ХЛОП¹, а, ч.
1. іст., зневажл. Селянин, мужик взагалі або кріпак.
Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини (М. Коцюбинський);
[Кума:] Правду ото кажуть: коли б не хлоп та не віл, то не було б і панів (С. Васильченко);
Витягав соки пан Кшивокольський з своїх хлопів. Він хотів би, аби вони й не спали, й не їли, а все би робили, робили, робили (Г. Хоткевич);
Отець Сидір ніколи, навіть у хвилини найбільшої іритації, не дозволяв собі відізватися грубо до мужика, бо держався принципу, що, принижуючи хлопа, уймаємо тим і власного авторитету (Ірина Вільде);
Де ж це видано, де ж чувано, щоб хлоп, бидло, яке не раз валялося у нього в ногах, почало гнути на коліна самого пана (М. Стельмах);
* У порівн. І що в йому за краса́? Очі страшні, смуглявий на виду, наче хлоп, та чорний, неначе три дні висів у диму в комині, – кепкувала баба Ганна (І. Нечуй-Левицький).
2. діал. Чоловік, хлопець.
Хлоп – як дуб (Номис);
Жінки слухали і мало не хрестилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вкінці до корчми (В. Стефаник);
Івась пустився йти, але Сафат, великий, кремезний хлоп, стримав його (Л. Мартович).
3. діал. Одиниця виміру часу; спосіб визначення часу після полудня.
Худобу гнали з пасовиська, коли сонце було на “хлопа”, чи там на “півхлопа” до заходу (з газ.);
Поранок, полуденок, підвечірок, смек... І ніхто не сягав до кишеньки по годинник, лиш оком – до неба: скільки там ще тих “хлопів” – годин до заходу (з наук.-попул. літ.).
ХЛОП², виг.
1. Звуконаслідування, що означає звук від хлопання.
У маленьких хлопавках не було нічого – тільки хлоп! і край (О. Іваненко).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хло́пати і хло́пнути.
Хлоп біду по боку, коли докучає (прислів'я);
Господарка такі коники викомарювала, що я аж з дива на ніч перехрестився. Висуне язика й .. біжить, біжить і, доскочивши до отця Іоанна, хлоп ласкавою ручкою по губах (О. Ковінька).
Словник української мови (СУМ-20)