хлюп
ХЛЮП¹, виг.
1. Звуконаслідування, що передає хлюпання, плескання води.
Маленькі хвилі рівно котилися, ласкаво мили берег. Хлюп-хлюп!.. хлюп-хлюп!.. (М. Коцюбинський);
Захлюпали кулі круг човна: хлюп, хлюп, – Неначе хлопушки... (І. Нехода);
Човен хвилю крає – Хлюп, та хлюп, та хлюп... (В. Бичко).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хлю́пати і хлю́пну́ти.
Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!.. І більше вже нігде [ніде] не бачили Рибалки! (П. Гулак-Артемовський);
– А він [чорт], неначе маленький чорний хлопчик, хлюпається у воді та й вискочив на греблю, вишкірив до мене білі здорові зуби, як лопатні, та знов хлюп у воду! (І. Нечуй-Левицький);
Малеча – хто з чим: з кухликом, з мисочкою. Набере, – гороб'яті напитися саме, – а несе бережно, щоб не схлюпнути ж. Знайде кущик іще не политий – хлюп! – і знов до шаплика (А. Головко).
ХЛЮП², у, ч., розм.
Хлюпання.
Четвертий день козацьке військо в морі, Лиш вітру шум і тихий хлюп води (Я. Шпорта).
Словник української мови (СУМ-20)