хрусь
ХРУСЬ, ХРУСЬ-ХРУ́СЬ, виг.
1. Звуконаслідування, що означає тріск, хрускіт.
Він так ріже, так ріже, колои це хрусь – аж ножик і вломивсь (Сл. Б. Грінченка);
Хрусь! Пан писар і переломив хворостину (Г. Квітка-Основ'яненко);
Знов чує [Домаха]: хрусь-хрусь під ногами то пісок, то палічче [паліччя], шам-шам, а в серці її так і замре: то він іде... (Ганна Барвінок);
– Вже чую, що йде [ведмідь], знаю, що мусить надійти попри мене, і сиджу, дух у собі запираю. Хрусь-хрусь – уже близько (І. Франко).
2. розм. Уживається як присудок за знач. хрусті́ти, хру́снути.
А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу; Наскочить на його коса, задзеленчить... Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить! (П. Гулак-Артемовський);
Покотилася я в рів, а кісточка в нозі хрусь! (І. Нечуй-Левицький);
Скупий Корець не кинувсь, не нагнувсь. В руках дубова палка – тільки хрусь, Мов з комишу (П. Воронько);
[Малоштан: ] Чую, лопата – цок! Отак – цок... хрусь... Що воно за знак, добродію Чирво Козирю? (І. Микитенко);
Хрусь Даринку по лобі одна крапля, друга. І раптом ударила важка, мов олов'яна, злива (І. Вирган).
Словник української мови (СУМ-20)