ху

ХУ, виг.

1. Уживається для вираження докору, досади, презирства, огиди і т. ін.

Це в тюрмі він? У тюрмі! Так і є. Ґрати он залізні .. Блощиці он червоніють на них... ху... пороздавлювані (А. Тесленко);

– Ху, чорт, як недобре вийшло (Григорій Тютюнник).

2. Уживається для вираження стомленості, знемоги і т. ін.

Зупинився мій товариш. – Ху, – каже. – Заморився (Г. Хоткевич);

– Ху-у! заморився! – сказало Віхало і по стовпу почало спускатися на поляну (Панас Мирний);

– Ну, – каже цар, – це й дудка! Ху! Хай йому хрін! (П. Тичина).

3. Уживається для вираження полегшення, задоволення.

– Пане підполковнику! – здивовано і радісно скрикнув агент. – Ху! Перелякали ж як мене. Я вже чорті-що подумав (М. Стельмах);

– Ху-у!.. Як приємно се [одеколон] освіжає! – Потер [Аркадій Петрович] долонею груди (М. Коцюбинський);

Ху! От і перша гілляка. Тепер уже діло піде швидше (Ю. Смолич).

4. Дунути ротом.

Він духнув, – не встає; він удруге: ху! – не встає (М. Драгоманов).

Словник української мови (СУМ-20)