хутір
ХУ́ТІР, тора, ч.
1. Відокремлене селянське господарство разом з садибою власника.
Смутний і невеселий сидів пан судденко, Дем'ян Омелянович Халявський, у своїм хуторі (Г. Квітка-Основ'яненко);
Був собі дід та баба. З давнього давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили (Т. Шевченко);
Я згадую мій рідний тихий хутір, Високий ліс, глибокії яри (Б. Грінченко);
Хутір пана Варави стоїть між двома прорізаними греблею ставками (М. Стельмах).
2. Невелике селище, яке виникло внаслідок переселення людей з сіл, козачих станиць тощо; виселок, присілок.
Це тепер народу намножилося без числа, хутори як гриби поросли: і Паньківка, і Луб'янка, і Гриценків, і Бунчужний – та хіба мало їх (Г. Хоткевич);
Слава про Серафиму Миколаївну, як про чутливу і доступну свою людину, завоювала все село наше з прилеглими хуторами (П. Тичина);
Я побачив перед собою за деревами невеличкий хутір – три хати під стріхою, тин з порожніми глечиками на кілках, садок, криницю (Л. Смілянський);
Хутір із чотирьох садиб лежав на самому дні глибокої балки (П. Панч).
Словник української мови (СУМ-20)