цвілий
ЦВІЛИ́Й, а́, е́.
1. Укритий цвіллю; запліснявілий, зацвілий.
А лежить сухар, а лежить цвілий, Що кішка не з'їла, – Оце тобі, ти, мій наймитку, Вечеря поспіла! (з думи);
Намерзла та наморена, вона лягала на вогке ліжко біля цвілих стінок (Л. Яновська);
По цвілому закопові все ще бродив апатичний цап (П. Панч).
2. Який втратив первісний природний колір, вицвів.
Руді цупкі уси, старанно голене віспувате обличчя, цвілі неспокійні очі .. Зняв із голови крамарський козирок, витирає хусточкою блискучу лисину: Качан (С. Васильченко);
Коли я увійшов, мій приятель сидів біля столу. Він кивнув своєю кудлатою головою на канапу біля вікна, .. а сам втопив до нот свій ніс, посідланий пенсне з цвілою оправою (Олесь Досвітній).
3. перен., розм. Укритий прищами, миршавий (про людину).
[Явдоха:] Це я знаю, хто підвіз візка! Це той цвілий попенко... Запопаду ж я його – знатиме він мене! (Панас Мирний);
Із сцени співали для цвілих міських обивателів радісну вість (С. Васильченко).
Словник української мови (СУМ-20)