часник
ЧАСНИ́К, у́, ч.
1. Дворічна городня рослина з характерним смаком і запахом, що належить до цибулинних культур родини лілійних (вживається як страва, приправа, а також у медицині).
Під часник не слід вносити свіжого гною, бо він знижує врожай і погіршує якість продукції (з наук. літ.);
Мовчки, похмуро їв він хліб з часником та часом сердито покрикував на дітей (М. Коцюбинський);
У полумисках височіли купи червоних помідорів, зелених огірків, біля сільничок лежали головки часнику (М. Зарудний);
– Та що ви мене дурите, коли ковбаса з часником! – дідусь своєї. – Самі ось покуштуйте! (Остап Вишня);
* Образно. Порядок – це добре .. А скарг я не боюся. Душа часнику не їла смердіти не буде (В. Дрозд).
2. Дикоростуча багаторічна рослина ряду цибулинних.
Хитаються на сизих стеблах червоні голівки жаб'ячого часнику, а по закопу уже жовтіють тюльпани (П. Панч);
Часник польовий;
* Образно. Де проростають свиріпа й часник, висмикуй з корінням, Бога не узрить вовік, хто засмітив почуття (М. Зеров).
◇ Вте́рти (нате́рти) ма́ку (часнику́) див. втира́ти¹;
На ла́дан (рідко на часни́к) ди́хати див. ди́хати;
(1) На часни́к ди́хати (д) див. ди́хати.
Словник української мови (СУМ-20)