чорнобривець
ЧОРНОБРИ́ВЕЦЬ¹ і ЧОРНОБРО́ВЕЦЬ, вця, ч.
Той, хто має чорні брови.
Чорнобривець іде. На добридень дає. – Здоров, здоров, козаченьку, Здоров, серце моє (з народної пісні);
Наїхали старости Й молодик за ними: Вони собі пішли в хату З батьком розмовляти; А я в його [нього], молодого, В того чорнобривця, Беру коня, та й нічого – Веду до криниці (Т. Шевченко);
[Лена:] – Кажуть, так і на Каховці? – бризка море... аж в лице... Чорнобривки й чорнобривці збудували море це! (П. Тичина);
// нар.-поет. Уживається як прикладка до слова хлопець.
Ганя сиділа коло молодого .. З її лиця ще не сплили ті рум'янці, що виступили при однім слові хлопця-чорнобривця: – Чи будеш ти, мила, навіки моєю? (І. Нечуй-Левицький).
ЧОРНОБРИ́ВЕЦЬ², вця, ч. (перев. мн. чорнобри́вці, ів).
Однорічна трав'яниста декоративна рослина родини складноцвітих із запашними квітками жовтого кольору.
Невеличкі хатки кругом дворища, наче гриби.., коло їх [них] високі рожі, жовтогарячі чорнобривці, пахуча м'ята, м'ятий любисток, зелений барвінок (Панас Мирний);
На руках у неї палахкотить оберемок живих квітів, цілий сніп рясно зрошених росою її чорнобривців та петуній, гвоздик та царських борідок (О. Гончар);
* У порівн. З-за густих верб по воді вилинув човник, а на човнику сидів Улас, чорнявий та гарний, як чорнобривець (І. Нечуй-Левицький).
ЧОРНОБРИ́ВЕЦЬ³, вця, ч. (перев. мн. чорнобри́вці, ів), діал.
Чобіт, що має кольорову халяву і чорний передок.
Часто в жіночих чобітках чорна шкіра комбінується з жовтою; з цього виду взуття, наявного в музеї, дуже цікаві буковинські чорнобривці (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)