чудотворець
ЧУДОТВО́РЕЦЬ, рця, ч.
1. рел. Той, хто творить чудеса (у 1, 2 знач.); святий.
Часто по алеях гуляє якийсь рабин, певно єврейський святий або якийсь пророк-чудотворець (І. Нечуй-Левицький);
Кінець кінцем зробила з нього не тільки великого і вдатного войовника, а й “віщого” чудодія, що вмів творити діла надлюдські, міг обернути ся звіром і птахом і малою комахою, і так за тим казковим чудотворцем нарешті майже зовсім зник дїйсний, правдивий князь Олег, що княжив у Київі (з наук. літ.);
// Святий, який нібито має такий хист.
Вся Візантія знала пустинника Хрисанта. Під гостроверхими скелями, що “розбивали хуртовину” в печері, над морськими хвилями повислій, спасався той праведний богочтець і чудотворець. Вбогі й багаті, немічні й дужі по молитви в потребах своїх ходили на прощу до Хрисанта (Н. Королева);
// у функції прикладки.
Юра вибив скло в рамі богоматері, а дерев'яного Миколу-чудотворця в запалі бійки вони з братом розкололи надвоє (Ю. Смолич).
2. перен., розм. Той, хто захоплює, чарує своїм мистецтвом, працею.
[Ґанджа:] Твій батько, Альошка Троян – тепер шахтар! Я ще такого чудотворця не бачив (Ю. Мокрієв).
Словник української мови (СУМ-20)