шаріти
ШАРІ́ТИ¹, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати, робитися червоним (перев. про обличчя); червоніти.
Буденна одіж наче смертний гріх темніє серед ясних шат святкових, лице не блідне з голоду, – шаріє (Леся Українка);
– Що це ти, Юрку, в коханні признаєшся Терезці? – Юрій глянув на Миколу Григоровича, шаріючи (М. Томчаній).
2. Виділятися червоним або рожевим кольором (про що-небудь червоне, рожеве); виднітися.
[Елеазар:] Спинився я і задививсь на неї [вежу]: біліє мармор [мармур], мов кістки на полі, порфір шаріє, мов пролита кров (Леся Українка);
Поралась [Настя] увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала, – підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице .. шаріло, як калина (С. Васильченко);
Була [Марія] бліда, лице ледве шаріло знадвору, з морозу (С. Тудор);
Між темних лопухів .. шаріли червоні маки (І. Микитенко);
На ранній груші шаріють грушки (М. Стельмах);
// Світитися червоним світлом.
Крізь млу сонце ледве шаріло (М. Старицький);
Зловісні спалахи шаріли навколо (О. Довженко).
ШАРІ́ТИ², і́є, недок., безос., діал.
Сіріти (у 4 знач.).
Словник української мови (СУМ-20)