шаріти
ШАРІ́ТИ¹, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати, робитися червоним (перев. про обличчя); червоніти.
Буденна одіж наче смертний гріх темніє серед ясних шат святкових, лице не блідне з голоду,— шаріє (Л. Укр., І, 1951, 441);
— Що це ти, Юрку, в коханні признаєшся Терезці?— Юрій глянув на Миколу Григоровича, шаріючи (Томч., Готель.., 1960, 256).
2. Виділятися червоним або рожевим кольором (про що-небудь червоне, рожеве); виднітися.
[Елеазар:] Спинився я і задививсь на неї [вежу]: біліє мармор [мармур], мов кістки на полі, порфір шаріє, мов пролита кров (Л. Укр., II, 1951, 140);
Поралась [Настя] увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала,— підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице.. шаріло, як калина (Вас., І, 1959, 220);
Була [Марія] бліда, лице ледве шаріло знадвору, з морозу (Тудор, Народження, 1941, 40);
Між темних лопухів.. шаріли червоні маки (Мик., II, 1957, 237);
На ранній груші шаріють грушки (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 72);
// Світитися червоним світлом.
Крізь млу сонце ледве шаріло (Стар., Вибр., 1959, 59);
Зловісні спалахи шаріли навколо (Довж., І, 1958, 283).
ШАРІ́ТИ², і́є, недок., безос., діал. Сіріти.
Словник української мови (СУМ-11)