шепіт
ШЕ́ПІТ, поту, ч.
1. Тихе мовлення, при якому звуки вимовляються без участі голосових зв'язок.
Щось десь тріщить, ламається, гупають чоботи, чується шепіт, дихання (М. Коцюбинський);
Голос Антона перейшов у шепіт, дівчина ледве чула його (М. Трублаїні);
Мовою шепоту користуються лише найменші люди світу – пігмеї в тропічних лісах Центральної Африки та веди в джунглях Цейлону (з наук.-попул. літ.);
// перен. Тихий шум, шелест, дзюрчання і т. ін.
Вона [пісня] не пестощі любови [любові], Не вітру шум, не шепіт хвиль (І. Франко);
Данило лежав під дубом і під шепіт листя дрімав (А. Хижняк);
Знову місток і внизу дзюркотливий шепіт чистої, аж до дна прозорої води (М. Томчаній);
// заст. Чаклування, яке здійснює баба-шептуха.
Ото слухають, слухають дівчата, та: “Бабо-бабо! От ми од вас хліб одіб'ємо – нащо все порозказували?”..“Дурні-дурні! Я ж вам хіба які мудрі шепоти розказую?..” (Дніпрова Чайка);
– Чи ви мене коло того знахарства заставали? Та я .. всі шепоти-наговори перезабула (І. Волошин).
2. перев. мн., розм. Чутки, поголоски, розмови (перев. потайні).
3. у знач. присл. ше́потом. Тихо, без участі голосу; пошепки.
Кола говорив шепотом, щоб не будити дітей (О. Кундзич).
Словник української мови (СУМ-20)